Священник розповів про унікальні експонати блистівської святині

Церква, в якій хрестився «переможець левів», вражає давніми фресками й унікальною чудотворною іконою. 

Ім’я цього простого сільського хлопця з козацького села Блистова, що на Менщині, на початку ХХ століття гриміло на ввесь світ. Він став власником 7 золотих хрестів, 9 золотих медалей, срібних та бронзових медалей чемпіонів світу з класичної боротьби, та найбільшою його гордістю була медаль «Переможець левів», яку борець отримав, перемігши голіруч у двобої справжнього лева. Терентій Корінь уславив свій зубожілий козацький рід на віки, у його рідному селі до цього часу збереглася красуня-церква, в якій хрестили богатиря. Храм будували з найкращої місцевої цегли усім селом, а поруч із ним – земську школу. На тому ж місці, де любив молитися Терентій Савич, священик-іконописець з сусіднього села Дягова намалював ікону з біблейським Самсоном і левом. Ця ікона розміщена поруч із давньою чудодійною святинею – Домницькою іконою Божої Матері, яку викупили в одній із приватних російських колекцій. 

Цеглу занурювали у спеціальний розчин

Блистову називають козацьким селом. Навіть у наш час воно залишається розлогим, великим та досить велелюдним, а колись же тут мешкало майже 4 тисячі мешканців – переважно вихідців із козацького стану. І дійсно, чого б не жити людям у такі красі? Навіть у посушливі часи тут бувають такі розливи, що гай-гай. Річка Пулка, яка є старицею і притокою красуні-Десни, повниться рибою та розмаїтим птаством, тож жити тут – одне задоволення. Певна річ, що велике село, а особливо козацьке, не може жити без церкви. Спочатку в Блистовій збудували дерев’яний храм. Звели його в буремні часи національно-визвольної боротьби, у вир Хмельниччини – 1651 року. Дерев’яна церква, звісно ж, була козацька, а спорудили її на крутому побережжі Пулки, тож краєвиди з віконних рам дерев’яного храму відкривалися насправді шевченківські – було видно і широкополі лани та заливні луги, протилежний пологий берег і широке плесо спокійної Пулки. Втім, храм до нашого часу, на превеликий жаль, не дожив. Згорів. Сам по собі чи допомогли – вже й ніхто не скаже. Тож вирішили блистівчани, що збудують нову церкву, але вже не з дерева, а з цегли, і не абиякої, а найкращої. Чого б і ні? Село на той час мало власну цегельню, однак будували церкву не з усієї цегли підряд, а виключно з відбірної. Старожили з вуст у вуста передають історію про те, як відбирали цеглу для храму. Експеримент був простий і дієвий: кожну цеглинку на ніч занурювали у спеціальний розчин – якщо цегла набирала вагу, то її відкладали і вона йшла на будівництво земської школи. Найбільш якісний матеріал призначали для церкви, тому храм постав сильним і міцним – таким, що витримає навіть постріл із танка. Та, дякувати Богу, церква пережила всі війни цілою й неушкодженою і дійшла до нас у майже первозданному вигляді. Її стіни – товщиною понад один метр, сам храм має два іконостаса, а село – два храмових свята – Різдва Пресвятої Богородиці та Вознесіння Господнього.

За словами нинішнього настоятеля храму отця Антонія (Василенка), два іконостаси у храмі через те, що село мало багато прихожан, і один священик просто фізично не справлявся зі службою.

«До більшовиків тут було троє священиків і двоє дияконів, – розповідає настоятель. – Один священик просто не справлявся. Старі люди розповідали, що як в Блистову прийшли комуністи, то кількох священиків втопили у річці, а куполи скинули».

З приходом безбожників із церкви зробили клуб, тут крутили кіно та танцювали. В іншому кінці храму розмістили бібліотеку та спортзал. Справжнє диво, що до наших часів, незважаючи на все, збереглись навіть давні розписи храму. Врятувало стародавні фрески те, що їх просто забілили вапном, та іноді це не зовсім допомагало…

«Ось цей образ Козельщанської Пресвятої Богородиці, – показує на фреску при вході до храму отець Антоній, – час від часу проявлявся. Про це мені розповідали наші бабусі, які в часи своєї молодості ходили сюди на танці. Цей образ є найбільш шанованим у нашому селі».

Унікальні експонати блистівської святині

На протилежному до головного іконостасу кінці церкви стіна прикрашена незвичайною фрескою – Образом Страшного суду. Фреску намалювали одразу при відкритті храму, у 1897 році.

«На фресці зображено пекло і змій, на якому написані всі гріхи людства, ми бачимо диявола, який скував ланцюгом людей, – пояснює зображення молодий настоятель. – Автор фрески яскраво зображує вчення Христове: ми бачимо, що першими до пекла йдуть царі, за ними священики, монахи, науковці, а потім вже люди у рваних сорочках. Маляр таким чином хотів зобразити повчання Христа – «на кого багато покладено, з того багато й питатимуть».

У Блистівському храмі є й інші давні фрески: образ митаря, пророка Давида, святих Михайла і Федора, обезголовлення… Ці художні образи, воістину, якнайкраще передають талант народного художнього мистецтва. Тож дуже шкода, що автор фресок не залишив і натяку на своє прізвище.

З відновленням Україною незалежності у 1991 році відкрив свої двері для прихожан і храм, відтоді їх не закривають. Довелося тогочасним художникам прикрасити його новими іконами, оскільки більшість старих було знищено більшовиками. А малярів у село привіз спонсор – виходець із Блистової, нині мешканець російського Санкт-Петербурга. Проте це був не єдиний справжній подарунок блистівчанам від заможного земляка. Справжнім духовним скарбом, який зберігається в церкві і до якого люди прикладаються в щирій молитві, є чудотворна Домницька ікона Божої матері.

«Спонсор цю ікону викупив у колекціонерів за дуже великі гроші. Ікона стара, писана ще на дошці», – каже панотець.

А поруч із нею – ікона з біблійним Самсоном, котрий бореться в пустелі з левом – її намалював священик із сусідньої Дягови. До речі, у Дяговій – аж три храмових свята.

Чому ж саме Самсон і саме на цьому місці?

«Тому що тут любив молитися наш уславлений сила Терентій Корінь, – пояснює отець Антоній. – Всі ж знають цю історію, як козак із Блистової поборов лева? Терентій Савич мав неймовірну силу, був добродушною і віруючою людиною».

Ще один унікальний експонат Блистівського храму – камінь з-під фундаменту, який лежить поблизу Домницької ікони.

«Люди знайшли цей камінь біля церкви і принесли сюди, – каже отець. – Це були жорна з млина, на них ще стоїть дата 1818 рік».

Богатир із збіднілого козацького стану

Цікаву історію розповів отець Антоній і про свого славетного земляка – силача Терентія Кореня.

Коли збіднілий блистівський козак Сава Корінь хрестив свого другого сина, він ще не здогадувався про те, що за якихось два десятиліття прізвище Корінь лунатиме на світових аренах Європи, Азії та Америки, а в храмі, де хрестили його сина, присвятять йому ікону. У потомственного козака Сави Кореня було дванадцятеро дітей, з яких четверо – синів. Серед чотирьох широкоплечих синів Сави Кореня саме другий – Терентій (по-сільському – Терешко) мав неабияку фізичну силу. Спочатку хлопець пробував силу на бичках – чи зможе скрутити та поставити на коліна, любив підбурити двох-трьох старших парубків, аби помірятися силою в боротьбі. Чимало легенд про силача ходить по селу. Інколи Терентій запрягався у воза і їхав по дрова до лісу. Наваливши колод, самостійно привозив їх до села, а в цей час кінь спокійно йшов поряд. Любив із гумором показати свою силу: бувало, носив валізу з двома гирями і несподівано давав комусь потримати. А ще хрестився із пудовою та двопудовою гирями.

У 16 років вже був як богатир, і в 1900 році разом із гуртом селян подався на заробітки до Таврійської губернії, до німців-колоністів у найми. Якось посперечався із хазяїном-німцем на «п’ятірку», що втримає візок, запряжений добрим конем, на якій хазяїн саме збирався їхати в кірху. Уперся Терентій об поріг воріт, і скільки німець не поганяв коня – десь близько години тривало змагання – довелось визнати перемогу Терентія.

Повернувшись із заробітків, частину грошей віддав батькові, а на іншу купив ручну соломорізку. Більше року ходив по подвір’ях, крутив соломорізку, заробляючи на хліб собі та сім’ї.

У 1903 році селян з України запрошували на переселення до Приамур’я. Терешко вирішив шукати іншої долі там. Зупинився в далекого родича Антипа Кореня в селі Спаське, і вже через чотири місяці, заробивши грошей, купивши коня та воза, поїхав у Хабаровськ, де був візником, хоча тут сильній людині було не надто вже й цікаво. Продавши коней та воза, Терентій Корінь поїхав до Порт-Артура, де працював змазувачем на чавунній дорозі. Хотів зайнятися торгівлею, купив будиночок, але не вийшло, як мріялось. Почалась війна із Японією, у будиночок влучила бомба, довелося евакуюватися в місто Харбін. Саме там у 1905 році він розпочав свою спортивну кар’єру. У Харбіні на той час був цирк братів Нікітіних із 12-ма борцями-важковаговиками. Терентій Савич захотів вступити в єдиноборство із будь-яким борцем, без попередньої підготовки. Звернувся до директора цирку, але йому відмовили, хоча призначили день для знайомства із правилами та підготовкою до випробування стійкості. У першому пробному поєдинку Терентій вже через хвилину переміг маститого суперника, із наступним силачем поєдинок тривав три хвилини. Цей іспит зарахувався на «відмінно». Почались мандри із цирком. Придивившись до українського силача, директор цирку вирішив відправити його до Петербурга для підвищення майстерності. Там петербурзький граф Георгій Рібоп’єр, меценат клубу «Петербурзьке атлетичне товариство», звернув увагу на новачка. Одночасно Терентій почав займатися в клубі «Петербурзький гурток любителів атлетики».

Не так страшні московити, як закомплексовані хохли

Вже будучи атлетом, Терентій Корінь багато разів виборював звання чемпіона світу з класичної боротьби, ставав володарем перших призів на міжнародних з’їздах борців та золотої медалі «Переможець левів».

«У 1907 році в Чикаго відбулись незвичайні змагання – із левом. Поєдинок проходив на арені цирку за умов Терентія Кореня: щоб лев був у наморднику, а на лапах – подушки, аби закрити величезні гострі кігті. Оркестр зіграв знаменитий «туш», зал завмер. Терентій заходить у клітку, починається боротьба, лев не підкоряється рукам силача, зачіпляється лапами за решітку і… зриває подушки, – розповідає отець. – Лев блискавично хапає борця своїми кігтями під ребра, які одразу хруснули. Умови порушені. Але допомоги чекати нема звідки. Проте Терентій не розгубився, хоча й розумів, що поєдинок став уже смертельним. Корінь підхопив 150-кілограмового лева, підняв над собою і кинув на підлогу клітки. Лев вишкірився, несамовито заричав і більше не піднявся. А закривавлений борець вийшов самостійно із клітки».

Напевно, довго пам’ятали жителі Чикаго це видовище, бо більше такі поєдинки не проводили.

Не дивно, коли росіяни, за їхньою звичкою, приписують силачу Терентію Кореню російське коріння. Дивно, коли українці, чи то вірніше сказати, доморощені хохли з комплексом меншовартості, ставлять на своїй землі пам’ятник земляку із позначенням «російський силач». Хотілось би спитати цих «благодійників»: з яких це пір українські козаки раптом стали росіянами? Зрештою, більшість блистівчан це усвідомлює, оскільки після деокупації Менщини разом із духівником вирішили правити службу українською й дистанціюватись від всього російського.

Віталій Назаренко